Через повномасштабне вторгнення Росії в Україну багато сімей були змушені покинути свої домівки в містах та містечках на сході та півдні, тікаючи від війни та окупації. За даними Міжнародної організації з міграції (МOM) щонайменше 2,93 мільйонів ВПО прийняли західні регіони України (Хмельницька, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Волинська, Івано-Франківська, Закарпатська та Львівська області) Більшість людей оселилися у великих містах: Львів, Луцьк, Івано-Франківськ, Ужгород, що призвело до перевантаження міської інфраструктури та загострило житлову кризу. Життя в перевантаженому місті підштовхує нас до роздумів про існуючі альтернативи. Чи можливе повернення до життя та роботи на сільських територіях після тривалого перебування в місті? Якою є цінність та особливість такого способу життя і чи можливе воно в сучасному світі? В чому полягають переваги та обмеження життя в селі, яких бракує місту? Якими є особливості сусідства на таких територіях та чим воно відрізняється від сусідства в місті?
Відповіді на ці питання студенти/-ки ХША шукали в рамках студії першого курсу
Цього семестру першокурсники/-ці Харківської школи архітектури сфокусували увагу на заміських територіях, аналізуючи способи життя та виробництва, які існують там зараз, а також спробували уявити майбутні сценарії. Віддалені та заміські території стали полем для мрій, спогадів, розробки амбітних концепцій нових спільнот та практичних моделей співіснування.
Викладачками студії стали Анна Помазанна, магістерка архітектури Берлінського технічного університету, стипендіатка фонду Гайнріха Бьолля, членкиня Асоціації Архітекторів (Architektenkammer) Берліна та Вероніка Мусієвська, архітекторка, дизайнерка та керівниця архітектурної команди з досвідом реалізації проєктів різних масштабів.
Студенти/-ки розпочали роботу із формування портретів індивідуальних замовників/-ць та дослідження особливостей їхнього способу життя та роботи
У цьому контексті надзвичайно цінним виявився досвід сім’ї Лесі та Максима Кушнірів, які на початку повномасштабної війни переїхали із Києва у село Річка на Косівщині. В онлайн-інтерв’ю, яке тривало понад годину, Леся та Максим поділилися своїм досвідом повернення до (та відкриття наново) заміського способу життя, розповіли про те, що змотивувало їх на таке рішення, як проходила адаптація, а головне – яким вони уявляють собі свій ідеальний будинок за містом.
Сім’я багато років мешкала у Києві.
“На початку повномасштабної війни ми переїхали на Косівщину – розповідає Леся – у пошуках тимчасового безпечного прихистку, але дуже швидко вирішили оселитися тут на постійно”.
Цей вибір не був випадковим: с. Річка – це місце, де пройшли дитячі роки Лесі, адже тут мешкали її дідусь та бабуся.
В той час, як для багатьох людей вибір переселитися у село є свого роду поверненням до своїх коренів, для інших – це відкриття нового способу життя, яким воно стало для Максима.
“Спосіб життя і робота у мене зазнали змін ще у період ковіду, – пригадує він, – адже до того я був зайнятий у корпоративному секторі. Власне тоді ми вперше задумалися про переїзд у село.”
Окрім безпекової, причиною переїхати до села стало бажання Лесі та Максима мати більше власного простору: у сім’ї троє дітей. Зараз вони адаптували до своїх потреб хату Лесиних дідуся та бабусі, але в перспективі планують збудувати тут будинок своєї мрії.
Завданням студентів/-ок зокрема було з’ясувати побажання Лесі та Максима стосовно майбутнього будинку.
Максим: “Через те, що у нас велика сім’я, ми хочемо, аби цей будинок складався з двох частин. Одна частина – це житлова площа для наших старших двох дочок, яка включала б у себе дві спальні, вітальню та кухню. Друга частина – це простір для нас з Лесею та нашого молодшого сина, де, окрім спалень, розташовувався б кабінет, кухня, а також велика їдальня для спільних прийомів їжі. Між двома частинами будинку – перехід із зимовим садом. Загалом, ми хочемо, аби було багато простору: як спільного, так і особистого”.
Леся додає, що у планах також фокус на автономність, у тому числі власне виробництво електроенергії. “Ми хочемо поменше залежати від зовнішнього світу, хай як би апокаліптично це не звучало” – каже вона.
Леся та Максим займаються садівництвом і городництвом
Одразу після приїзду до села вони облаштували теплицю за японською методикою “теплих грядок”: з гнилого дерева, листя та плодоносного ґрунту. Це дало змогу вирощувати городину навіть в умовах неродючого карпатського ґрунту. Подружжя завело курей. Ба більше – цьогоріч Леся та Максим відкрили ферму альпак! Чому саме альпаки? Що ж, як каже Леся: “У кожного є свої “божевільні” мрії. Крім того, їх не потрібно доїти і вони не йдуть на забій”.
Спостерігати за веденням господарства сім’ї Кушнірів можна у їхньому інстаграм-блозі “Хитра стайня”
Досвід Лесі та Максима, а також польові дослідження (філд-тріпи) стали основою до продукування власних ідей студентів/-ок
У першій половині семестру вони працювали у групах над проєктами заміських поселень. Друга половина семестру була відведення для індивідуальної роботи над проєктами односімейних заміських будинків. Важливим аспектом завдання для студентів/-ок було також врахування виробничої функції подібних поселень: запуск фермерських господарств, виробництво екопродукції тощо.
Результати побачимо вже скоро: 30 травня у ХША відбудеться фінальне рев’ю студії першого курсу, під час якого можна буде ознайомитися з проєктами та візіями студентів/-ок ХША заміського способу життя.