Пропонуємо вам до читання скорочену версію інтерв’ю Наталі Отріщенко і Дар’ї Ожиганової, що було записане в рамках спецпроєкту “Архітектура майбутнього”.
Архітектура як явище і професія останнім часом набула багатьох нових функцій. Сьогодні архітектор це і модератор, і урбаніст, і соціолог, і митець. Коли міняється контекст навколо – має змінюватися й освіта архітектора. У серії інтерв’ю “Архітектура майбутнього”, ми хочемо розглянути явище архітектури з різних кутів та з погляду публічних осіб й експертів чи експерток з різних сфер.
Наталя Отріщенко – дослідниця, кандидатка соціологічних наук, наукова співробітниця в Центрі міської історії, учасниця багатьох міжнародних дослідницьких проектів.
Дар’я Ожиганова – архітекторка, Директорка бакалаврської програми ХША.
Повна версія розмови доступна за посиланням:
Анна Колісник (інтерв’юерка): Дар’є, розкажи, які головні тенденції в професії архітектора ти вбачаєш? І як вони перегукуються з освітньою сферою?
Дар’я Ожиганова: Варто почати з того, що архітектура – це доволі синтетична сфера. Якщо ми дивимось на будівлю, яку проєктують архітектори, ми бачимо дуже багато нашарувань різних елементів і процесів. Перед нами сукупність соціальних процесів, які відбуваються всередині. Тому архітектору або архітекторці потрібно розуміти, що саме вони проєктують. Ми можемо також бачити в будівлі різні конструктивні елементи – колони, фундаменти, балки – все те, що не дозволяє будівлі впасти. Архітектор несе відповідальність за це. Ми можемо побачити якісь декорації, символи, знаки, які з’являються на фасадах – і це також те, що роблять архітектори. Отже, усі ці складові мають поєднуватися в одній людині. І тут, якщо ми говоримо про тенденції в професії архітекторів, то найголовніша з них – це доречність того, який з цих елементів ви ставите в пріоритет у вашому проєкті. У школі ми називаємо це чутливістю до контексту. Наприклад, будівля є частиною міського простору, вона його формує, бере участь в міських процесах. В перному контексті ці факти будуть переважати. А в іншому, наприклад, при складних погодним умовах на місцевості, на першому місці буде саме конструкція. Архітектори і архітекторки – це медіатори процесів у місті. Обрати найдоречніші інструменти та підходи – це найважливіша складова цієї професії.
Анна Колісник: Наталю, а які головні тенденції в українській архітектурній сфері вбачаєш ти? Чи є якісь особливості в українському контексті?
Наталія Отріщенко: Основні лінії напруги, які я бачу, спираючись на дослідження, стосуються автономії професії. Архітектори включені в низку мереж і стосунків з великою кількістю інших людей. Це і замовники, і експерти з інших сфер, і міські громади. Також ті чи інші проєкти, втілені у просторі, впливають на міський простір. Тому тут мені подобається те, про що говорить Дар’я, про підхід чутливості. Відтак, автономія професії – це одна з тих основних речей, яка має зберігатися і примножуватися. Архітектор має розуміти суть своєї професії та відповідальність, яку він несе. Інша лінія напруги – це залучення. Ахітектор, спілкуючись з людьми, має бути включеним у розмову. Він має вміти чути, слухати і доносити власну візію. І врешті ще один виклик – це розуміння меж професії. Архітектор – це не соціолог, не еколог і не економіст. Він має бути готовим до діалогу і співпраці, адже це може збагатити проєкт і зробити його кращим.
Анна Колісник: Ви багато говорите про вміння працювати в команді, про відповідальність і цінності. Дар’є, наскільки освіта в Харківській школі архітектури адаптується до викликів й умов реальності?
Дар’я Ожиганова: Протягом усього навчання ми намагаємося змоделювати для наших студентів та студенток ситуації, максимально наближені до реальних особливостей професії. У нас студійний формат навчання, де ми створюємо імітацію роботи в архітектурному офісі. Таким чином студенти та студентки вчаться взаємодіяти одне з одним і співпрацювати. Крім того, всі проєкти, які вони розробляють, завжди йдуть від реального замовника чи замовниці. Вони диктують певні умови й запити, які наші студенти та студентки мають зрозуміти та врахувати. Навіть якщо щось не проговорюється напряму, вони мають подивитись і зрозуміти, як людина живе, щоб спроєктувати найкращий простір для неї. Також це завжди якась реальна конкретна ділянка, на якій потрібно зробити проєкт. Це дає практику з розуміння того, як взагалі живе та чи інша частина міста. Тобто, ми створюємо максимально реальні умови для роботи, щоб потім майбутні архітектори чи архітекторки були готові до всього.
Анна Колісник: Наталю, а для чого архітекторам соціологія? Як ти працюєш зі студентами і які навички допомагаєш їм здобути?
Наталія Отріщенко: Я маю надати студентам розуміння соціальної складової їх професії, адже у майбутньому вони не будуть проєктувати у вакуумі. Вони будуть працювати із замовниками у конкретних контекстах і середовищах, а їх проєкти будуть мати вплив. Вони будуть визначати те, як люди функціонують в просторі й те, як він змінюється разом з людьми. Моє завдання – показати це студентам. Я дивлюсь на суспільство як на різні констеляції. Архітектор рухається між цими дуже різними соціальними формами і включається в процес конфігурації. Соціальна уява та чутливість – це ті основні навички, які б я хотіла, щоб студенти і студентки архітектури отримали після моїх курсів.
Анна Колісник: Дар’є, я знаю, що Харківська школа архітектура видозмінювала свої освітні процеси після початку повномасштабного вторгнення. Розкажи, як ви адаптували програму до того, щоб вона відповідала всім сучасним реаліям? Чи включали ви в неї повоєнні студії, наприклад?
Дар’я Ожиганова: Важливо сказати, що вивчати повоєнні студії для студентів та студенток, які зараз знаходяться в країні, де триває війна, це потенційно травматична історія. Тому організація такої програми – це окремий виклик. Як студентам дати ці знання і компетенції, але в той самий час не травмувати ще більше? Це велика відповідальність. Ми розуміємо, що це складні теми, для вивчення яких потрібна достатня підготовка. Тому ми намагаємось висвітлювати ці теми більше на старших курсах, а молодші підводимо до усвідомлення того, що у майбутньому їм потрібно буде працювати з повоєнним контекстом. Наприклад, цього року студенти першого курсу розробляли проєкти односімейних будинків для внутрішньо переміщених осіб. Вони взяли дослідження Інституту міста, з яких намагались зрозуміти профілі людей і сімей та проєктували саме для конкретних користувачів і користувачок. У другого курсу є мультидисциплінарний проєкт, який раніше називався “Харківський атлас”, а зараз – “Львівський атлас”. Він націлений на вивчення архітектурної спадщини, її матеріальних та символічних вимірів. Тут ми вчимо студентів критично мислити: чому для будівлі були обрані саме такі матеріали, який був політичний та економічний виміри часу, коли було створено проєкт, чому будівля виглядає саме так, а не інакше. Крім того, другий курс має студійний проєкт, пов’язаний з реконструкцією, де ми вивчаємо не тільки технічні аспекти цього процесу, але й гуманітарну складову. Ми говоримо про пам’ять і травму, про те, як відреставрована будівля, що була зруйнована війною, буде впливати на міський простір. Піднімаємо теми відповідальності й делегування частини роботи іншим фахівцям.
Анна Колісник: Наталю, ти мала взаємодію з архітекторами різних спрямувань, які мали відмінні освітні бекграунди. Можеш порівняти, чому навички, які пропонує Харківська школа архітектури, справді потрібні і актуальні в професії архітектора?
Наталія Отріщенко: Світ змінюється дуже швидко, тому гнучкість, яку пропонує Харківська школа архітектури, надзвичайно важлива. Ми теж маємо пам’ятати про технологічний прогрес, про появу нових інструментів, про глобалізацію ринку, про те, що майбутні архітектори та архітекторки будуть працювати не лише на локальному рівні, вони також будуть включені у міжнародні дискусії. Історія про повоєнну відбудову України – це значною мірою про комунікацію між різними рівнями експертизи. І цю взаємодію потрібно налаштовувати вже зараз, щоб потім до нас не приходив хтось ззовні і не вказував, як нам діяти. Відбудова буде відбуватись не тільки на матеріальному рівні. Це і про складні емоції, травматичний досвід і роботу з пам’яттю. І архітектори будуть залучатись зі своїми інструментами до цієї роботи. Відтак, бачити потенційні ризики, розуміти, де ти можеш зашкодити інтервенціями або навпаки, розуміти, де вони можуть допомогти – надзвичайно важлива навичка для України зараз. Ми будемо мати власну суб’єктність в цій розмові на світовому рівні і для цього майбутні професіонали та професіоналки вже зараз працюють, здобуваючи освіту. Ми не відкладаємо складні розмови і питання, адже це те, з чим ми будемо жити ще багато років.
Анна Колісник: Я знаю, що Харківська школа архітектури проводить Виставки року, де студенти можуть презентувати те, з чим вони працювали, здобуваючи досвід і знання, та отримати зворотній зв’язок від людей з інших суміжних сфер. Дар’є, могла б ти розповісти більше про цю унікальну можливість і як вона корелює з навчанням в школі загалом?
Дар’я Ожиганова: Мені здається, якщо ми збираємо на своєму майданчику чудових фахівців та експертів, то ми несемо відповідальність за те, щоб поділитися цими знаннями з якомога більшою кількістю людей. Виставка року є частиною нашої публічної програми, де ми якраз ділилось знаннями і піднімаємо різні дискусії. Виставка року – це місце, де студенти збирають всі свої роботи з різних дисциплін. Це результат роботи школи протягом року, де ми показуємо теми, які нас цікавили. Для студентів дуже важливо отримати свіжий зворотній зв’язок зовні, щоб зрозуміти, куди рухатись далі. Для нас також важливі відгуки для того, аби адаптовувати та видозмінювати навчальні програми.
Анна Колісник: Наталю, нашу розмову будуть дивитись ті, хто зараз роздумує над професією архітектора. Чи могла б ти спрогнозувати, що чекає архітекторів у повоєнній Україні? Наскільки буде потрібна і важлива ця професія?
Наталія Отріщенко: Архітекторів і архітекторок чекає багато роботи й відповідальності. Виклики, з якими стикатимуться наші міста, будуть різними. Десь буде виклик відбудови, десь – виклик інтеграції міста після років окупації, десь – виклик інтеграції великої кількості людей, які змінили своє місце проживання. Архітектори і архітекторки мають розуміти, з яким саме контекстом вони працюють. Вони повинні мати цілісне мислення про перспективу розвитку міських агломерацій чи міських поселень, чи того, як ці міста будуть пов’язані між собою. Тут також йдеться про уяву, сміливість і відповідальність. Це відкриває великі можливості змінювати і творити той простір, в якому нам хочеться жити, простір, який буде чутливим, простір, який буде втілювати людську гідність. Міський простір повинен бути доступний для всіх: і для людей з інвалідністю, і для батьків з дитячими візками, і для людей старшого віку. Мислити про архітектуру як про інструмент втілення людської гідності – це той напрямок, в якому, на мою думку, варто думати.
Анна Колісник: І на завершення. Дар’є, розкажи, хто для тебе архітектор майбутнього і як його допомагає творити Харківська школа архітектури?
Дар’я Ожиганова: Ми з Наталею перед початком інтерв’ю частково обговорювали це питання і подумали про те, що архітектором майбутнього має бути архітекторка. Ми сподіваємось, що в майбутньому гендерний дисбаланс в професії зникне. В ХША зараз навчається велика кількість студенток, яких ми усіляко підтримуємо. Крум того, я вже на початку говорила про те, що я вірю, що архітектор або архітекторка майбутнього – це чутлива людина, яка розуміє контекст, з яким працює. Я думаю, це дуже корелюється з тим, що сказала Наталя про простір гідності, який в першу чергу є гуманним. Для того, щоб зробити місто зручним для всіх, ми маємо спроєктувати його для найслабших. Ми не маємо права виключати з міського простору будь-яку групу населення, особливо незахищену. Як тільки вони зникають, вони стають невидимими і втрачають свій вплив. Архітектура – це про гуманність. І ми намагаємось цьому вчити.
Для того, аби прослухати повну версію розмови, переходьте за посиланням: