Що повинен робити архітектор сьогодні? Борис Філоненко

На що реагувати та як? Та чому Ле Кобюзьє, який все життя метався з проектом ідеального міста й не зміг його реалізувати — це найкраще, що може статися із архітектором?

Відповіді на ці питання наші студенти знаходять на гуманітарному блоці: на заняттях з філософії, антропології, соціології тощо. Ми поговорили із арт-критиком, редактором видавництва IST Publishing та куратором 2-ї Бієнале молодого мистецтва Борисом Філоненком, який вже третій рік викладає на гуманітарному блоці ХША. Борис розробив зрозумілий та цікавий курс з філософії для архітекторів. Разом із студентами ХША вони знімають фільми про Харків, роблять дослідження ринків, кладовищ та парків, багато говорять та дискутують, вчаться писати цікаві та глибокі тексти і доносити свою думку.

Фактично запрошення викладати в ХША співпало з судом з приводу встановлення нового пам’ятника на майдані Свободи Пам’ятаю, що певною мірою я хотів висловити свою вдячність тим, хто відстоював наше спільне право на те, щоб не бачити естетичні примхи кернесансу перед будівлею Держпрому. 

Я завжди хотів викладати гуманітарні дисципліни та залишатися всередині освітнього процесу в Україні. Інша річ, що дуже важко отримати в державній системі освіти можливість реалізувати себе як самостійного викладача. Зазвичай, довгі роки ти маєш заслуговувати своє право на те, щоб прочитати свій власний курс чи хоча б якоюсь мірою включитися у формування освітніх процесів. Якщо ти не можеш вплинути на таку систему, в ній надто важко знаходитися. Натомість в ХША ми постійно звертаємо увагу на плин навчального процесу, на зв’язки між навчальними блоками, кожний семестр отримуємо фідбек від студентів та обговорюємо з командою школи ефективність тієї освіти, яку пропонуємо.

Моїм першим завданням було написати короткий та зрозумілий курс з філософії для учнів, які мають на меті стати архітекторами — для Нульового року. Це всього лише 4 лекції по 3 години кожна, де було важливо показати як пишуться тексти та будується дискусія. На цьому блоці ми розглядаємо два тексти — діалог Платона “Апологія Сократа” та статтю Бруно Латура “Де маса, якої не вистачає? Соціологія однієї двері”. Їх розділяє майже двадцять чотири століття, але текст Платона зазвичай викликає більший відгук і бажання дискутувати. Можливо, через те, що ставки першого тексту значно вагоміші: Сократ говорить про призначення і має захистити себе від смертної кари, тоді як Латур захищає від смерті сучасну соціологію, уважно придивляючись до механізму дверного доводчика. 

Задача цього курсу — навчитися вести власну думку, ставити запитання, бути уважним до своєї мови. Не тільки захищати свою позицію, а й бути відкритим до сприйняття нових ідей та викликів сьогодення.

Передусім ми даємо студентам професійні навички, проте для мене є й важливіші речі, які б я хотів передати. Вищі навчальні заклади — це простори, в які ти потрапляєш на досить короткий час, аби отримати можливість обговорити найскладніші й у чомусь найпровокативніші теми. Цитуючи Ганса Ульриха Ґумбрехта, університет — це місце “ризикованого мислення”, де можна і треба обговорювати непрості питання, де є можливість розібратися, окреслити простір дії та зрозуміти складність сучасного світу. Не обов’язково для того, щоб ускладнювати собі задачі, а для розуміння того, що світ насправді дещо складніший, ніж здається на перший погляд.

Мені б хотілося, щоб після навчання мої студенти могли рухатись самостійно: були зацікавлені у багатьох професійних та життєвих процесах, читали, дивилися, мали певний заряд енергії, який були б здатні передавати далі. Бо без всього цього навчальний процес — більш-менш цікава пригода на чотири роки, але вона рано чи пізно закінчиться.

На мою думку, неможливо уявити ситуацію, коли викладач державного навчального закладу за бажанням може змінити щось у програмі. Тобто ситуація, у якій викладач отримуючи фідбек від студентів, змінює та підлаштовує під них програму, як в ХША, просто унікальна.

Спільний виклик для всіх світових університетів — запропонувати моделі для дії та рішення, які будуть мати вагу після випуску студентів з вишу. Адже за ті чотири-п’ять років, що проходять у навчанні, світ та умови нашого існування встигають суттєво змінитися. В ХША ми маємо цю унікальну можливість — обговорювати та змінювати програму. Ми знаходимося у команді з горизонтальними стосунками, де у кожного є готовність спробувати щось нове. Наприклад, ми розглядали варіанти того, як зробити виставку року, в ситуації, коли від початку відомо, що офлайн її зробити неможливо. Мені подобаються задачі, в яких одразу зазначається неможливість їхнього виконання чи вирішення (посміхається).

Власне, у твоєму питанні вже є відповідь, бо гуманітарний блок дає відповідь на питання “Навіщо?” Коли ми вперше презентували нашу бакалаврську програму першокурсникам, куратор гуманітарного блоку Лоуренс Барт говорив студентам: “Все, чого ви навчитеся на блоках Студії, Технічному та на блоці Навичок, буде дуже корисним, але скоріш за все там не буде відповіді на питання, навіщо вам все це потрібно”. Відповіді на питання “Що повинен робити архітектор сьогодні?”, “На що звертати увагу?”, “На що реагувати та як саме?” знаходяться у сфері Гуманітарного блоку, бо одна з цінностей, яку постулює ХША — це критичне мислення та постійна дискусія про те, з чого ти починаєш та які сенси вкладаєш в свою архітектурну практику.

Архітектор — це активний учасник загальносвітової міждисциплінарної дискусії, який не обов’язково повинен звести будівлю. Можна бути архітектором не лише через будівництво, адже в 20-21 століттях такі архітектори, як Ле Корбюзьє, Вальтер Гропіус, Рем Колхас були і є дуже впливовими не тому, що вони багато що побудували, а тому що вони дали поштовх для інших способів мислення, спричинили дискусію і дали нові пропозиції щодо того, як працювати в складному й плинному світі сучасності.

Корбюзьє, який все життя подорожує з думкою про втілення ідеального міста та не може його реалізувати — це найкраще, що може статися з архітектором. Якщо цей умовний макет будуть обговорювати ще 400 років, то це і є успіх. Я, ясна річ, розраховую на те, що частина наших студентів можливо ніколи нічого не збудує, але матиме, що запропонувати в дискурсивному полі — і це означатиме, що їхній вплив на архітектуру буде помічений.

Фото: Марія Самійленко

Я не уявляю мовчазну архітектуру, що підноситься як подарунок місту. Архітектурне висловлювання має породжувати дискусію, соціальні практики, нові способи життя. При цьому архітектору завжди доводиться займати певну позицію та врешті-решт захищати її. 

На сьогодні можна говорити про те, що в нас були екзамени у форматі круглого столу на тему “Що таке архітектура?”, у формі дебатів, коли група ділилася на дві команди, які захищали протилежні точки зору на явище gated communities. Останній екзамен проходив у форматі баттл-ліги на тему “Нова українська школа: pro et contra”.

На мою думку важливо, щоб екзамени не стільки лякали, скільки мали статус цікавої події. Існує багато цікавіших форм, через які можна зрозуміти, чи засвоїв студент матеріал, чи впорався із завданнями, аніж екзаменаційні білети чи тести. Насправді, те, що ми просимо студентів зробити доповідь або підготуватися до двох раундів баттлу, потребує більш глибокої підготовки, а разом з тим дається студентам з більшим ентузіазмом. Зазвичай ці події відвідують викладачі інших блоків та команда школи, тобто ті, хто не був присутній на наших заняттях протягом семестру.

Думаю, багато що змінюється вже через те, що я з тих викладачів, хто просить звертатися до себе на “ти”. Звісно, за згоди всіх сторін. Адже в гуманітарному блоці дуже важливий плин дискусії, щоб під час розмови всі відчували себе рівними співрозмовниками. Це можна порівняти з тим, як колись я вчився у школі Parkside в Кембриджі. Ми звертались до викладачів з відповідними приставками “mr”, “mrs” та за прізвищем. І був лише один викладач, який одразу заборонив називати себе в такий спосіб. Це був містер Грін (сміється) — викладач футболу. Він казав, що у нього є коротше прізвисько та треба користуватися ним, бо якщо ми почнемо грати за правилами академічної спільноти, ми не зможемо виграти матч. Поки школяр покличе тренера, в нього встигнуть відібрати м’яч. Мені здається, що у філософії та в гуманітарних науках ми маємо схожу ситуацію, коли сам процес дискусії важливіший за інституційний ритуал.

Насправді, дуже багато. Варто нагадати, що я не був дотичний до архітектурної спільноти до того моменту, доки мене не запросили викладати в ХША. За 3 роки, що я тут, я багато чому навчився й навіть працюю з архітекторами за межами навчального процесу.

Значною мірою замкнуті спільноти приречені на самоізоляцію і архітекторам потрібен цей міждисциплінарний діалог. Так само працює в іншому напрямку: мені конче потрібна постійна підтримка розмови з сучасними архітекторами. Можна згадати загальновідомий приклад: в “Історії мистецтва” австрійського мистецтвознавця Эрнста Гомбриха кожна частина починається з розмови про те, як у різний час різні спільноти створювали архітектуру, і тільки після цього мова йде про художні практики живописців та скульпторів. Тому важко уявити усвідомлену роботу в царині сучасних мистецьких практик без хоча б помірної участі в актуальній архітектурній дискусії.