Передусім ми даємо студентам професійні навички, проте для мене є й важливіші речі, які б я хотів передати. Вищі навчальні заклади — це простори, в які ти потрапляєш на досить короткий час, аби отримати можливість обговорити найскладніші й у чомусь найпровокативніші теми. Цитуючи Ганса Ульриха Ґумбрехта, університет — це місце “ризикованого мислення”, де можна і треба обговорювати непрості питання, де є можливість розібратися, окреслити простір дії та зрозуміти складність сучасного світу. Не обов’язково для того, щоб ускладнювати собі задачі, а для розуміння того, що світ насправді дещо складніший, ніж здається на перший погляд.
Мені б хотілося, щоб після навчання мої студенти могли рухатись самостійно: були зацікавлені у багатьох професійних та життєвих процесах, читали, дивилися, мали певний заряд енергії, який були б здатні передавати далі. Бо без всього цього навчальний процес — більш-менш цікава пригода на чотири роки, але вона рано чи пізно закінчиться.
На мою думку, неможливо уявити ситуацію, коли викладач державного навчального закладу за бажанням може змінити щось у програмі. Тобто ситуація, у якій викладач отримуючи фідбек від студентів, змінює та підлаштовує під них програму, як в ХША, просто унікальна.
Спільний виклик для всіх світових університетів — запропонувати моделі для дії та рішення, які будуть мати вагу після випуску студентів з вишу. Адже за ті чотири-п’ять років, що проходять у навчанні, світ та умови нашого існування встигають суттєво змінитися. В ХША ми маємо цю унікальну можливість — обговорювати та змінювати програму. Ми знаходимося у команді з горизонтальними стосунками, де у кожного є готовність спробувати щось нове. Наприклад, ми розглядали варіанти того, як зробити виставку року, в ситуації, коли від початку відомо, що офлайн її зробити неможливо. Мені подобаються задачі, в яких одразу зазначається неможливість їхнього виконання чи вирішення (посміхається).
